До річниці Голодомору Єрьома Анатолій, студент ІІІ курсу спеціальності “Образотворче мистецтво, декоративне мистецтво, реставрація” виконав плакат до вірша “Монолог з тридцять третього” чернігівського поета Дмитра Іванова (викл. Є. Липовецька).

Цей вірш гріх називати свіжим. Поет написав його наче з генетичної пам’яті українського народу. Очима дитини ми бачимо трагедію – як помирало життя навколо хати в українському селі. Бачимо у фарбах, відчуттях і образах, які можна пережити лише в дитинстві. Вірш надзвичайний. Він нікого не лишає байдужим – ні читача, ні слухача.

Монолог з тридцять третього

Падають з неба ромашки.
Хто ж стільки їх накосив?
Щось мені зранку так важко,
Що й підвестись нема сил.
Дивно: ромашки на кола
Перетворилися вмить.
Як їх багацько навколо
Крутиться — не полічить!
Ба! Та це ж бублики справжні
Котяться в двір через пліт.
Запахом ніздрі так дражнять,
Ажень судомить живіт.
От би піймавсь хоч одненький!
Враз би його я зґлитав.
Дав би й синичці маленькій,
Тій, що до мене літа.
Сяде в дворі на тополі,
З гілки на гілку стриба
І цинькотить, що у полі
Скоро поспіють хліба;
Що вже козельців чимало
Дуже смачних розцвіло
На кладовищі, що стало
Більшим за наше село;
Що не сьогодні, так завтра
О світанковій порі
Маму побачу, де ватра
Безу пахтить край воріт.
Пухлі, змарнілі від скрухи,
Знайдуть в торбинці на дні
Булки (чи хай — і макухи)
Кусень й простягнуть мені.
З’їм — стану знов прудконогим,
Вимчу до тих тополят,
Що край старої дороги
Щось в небеса лопотять.
Там, понад полем пекельним,
Над хусточками жінок —
На величезній пательні
Смажиться сонця жовток.
Буду сапальницям воду
З кухви в кубушці носить,
І вже ні в кого з них зроду
Хліба не буду просить!..
Я тій хорошій синичці
Теж все про нас розказав:
Й те, як Галинці — сестричці —
На цимбалятах я грав.
Галя співала так ловко,
Що замовкали шпаки
Й навіть діди на колодах
Тихо скидали шапки.
Вся наша вулиця довга
Знай гомоніла про те,
Що голосок той — од Бога,
А Галинятко — святе.
Сяяли мама і тато,
Слухаючи ті пісні… Що це?
Невже цимбалята,
Зроблені татом мені?
Грають самі і танцюють
Побіля мене.Гопак!
Ще й паличками лупцюють
Швидко старих горопах.
Ич, як вминають морелі*
Жадібні ці дідусі…
… Тато були в нас веселі.
Тата любили усі.
Якось вони в комнезамі,
В хаті облізлій, курній,
Прямо при людях сказали,
Що ті колгоспи дурні
Скоро загонять до ями
Всіх, хто живе у селі,
Бо ненажерний диявол
Всівсь у московськім Кремлі.
Вранці чужих цілу зграю
Тюха — сусід наш — привів.
Вивели тата з сараю,
Поволокли по траві,

До Воронька прив’язали
І по землі потягли.
Тато спочатку мовчали,
Потім стогнать почали.
От Воронько і злякався —
І вже алюром пішов.
А, як налигач порвався,
Всьго в крові, тата знов
Били, топтали ногами
(Тюха ж найдужче старавсь),
Потім їх встрелив з нагана
Той, що найбільш матюкавсь.
Я не забуду до гробу,
Як, вже зі світу того,
Страшно дивились з-під лоба
Тато на зірку його.
Прийшлі Рябуху забрали,
Півня з курми, Воронька,
Жито у клунку, орало…
Нас не забрали й Шарка…
Згодом уївся в нас голод…
Як почали їсти мох,
Мама ходили у город,
Щоб прокормить нас шістьох.
Все, що зосталося з краму,
Їм довелось помінять!
А як Грицька в нас украли,
Стали сміяться й співать.
І, як Миколку ховали, Вітю,
Володю, все їм
Мама тихенько співали
Дивні співанки свої…
Смерть поодинці нас жерла…
Й досі я не зрозумів,
Чом, як Галинка померла,
Маму мов хтось підмінив.
В хату внесли вони пилку,
Воду поставили гріть.
Я заступив їм Галинку,
Став з усіх сил голосить:
„Мамо, не їжте Галинку!
З’їжте мене, як помру!..”
Галі поклав я в могилку
Ляльку любиму стару.
Тільки мої цимбалята
Встигли прощальну зіграть —
Мама їх вкутали платом
І понесли продавать…
… День за деньочком минає —
Мама ж додому не йдуть…
Довго й синички немає,
Теж голодує, мабуть.
…Ой! Малюки без одежі…
З крилами… в двір наш летять
Й хлібчика просять. А де ж їм
Хлібчика того узять?
Певне, він буде не скоро.
Я вже і сам добре спух.
Он в Дощенків серед двору
Шість мертвяків, а в Бідух — Восьмеро.
Виповзли з хати Пастися у спориші,
А голодюка проклятий
Там їх усіх й порішив.
Я ж голодюку лякаю:
Як тільки він налетить,
Сам свою руку кусаю
Сильно — аж кров цебенить.
Біль відганя голодюку.
Тільки щось трохи я здав:
Як не кусаю за руку —
Йде вже не кров, а вода.
Ет, я не можу померти!
Сил, голодюко, не трать.
Ось доповзу до цеберки,
Губи змочу — й буду ждать.
Може, діждусь таки неньки?
Бозінько, сил мені дай!
Де ж ти, синичко рідненька?
Я — ще живий! Прилітай…

Євгенія ЛИПОВЕЦЬКА,
керівник П(Ц)К викладачів спеціальності
«Образотворче мистецтво, декоративне
мистецтво, реставрація»

Категорії: Новини